Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

class="book">Ми стали хорошими друзями. Багато говорили про літературу. Але переважно ні про що, себто на якісь загальні філософські теми. Часом я дивувалася: він же такий заклопотаний, постійно кудись поспішає, щось дописує, доредаговує, до когось телефонує, щось вирішує… А тут сидить зі мною й розводить теревені про роль мистецтва в житті людини.

Якось я не втрималася й запитала:

− Денисе, як ти все встигаєш? Ти такий продуктивний: стільки книжок, картин, а ще постійні зустрічі, інтерв’ю. Мало того, ти ще й знаходиш час читати чужі твори, писати на них відгуки. Як не зайду в Інтернет, а там твоя свіжа рецензія на чиюсь книжку.

Хлопець сумно всміхнувся.

− Читати хороші твори я обожнюю. Роблю це із задоволенням. І вважаю неприпустимим не відгукнутися в пресі чи в мережі про твір, який мені справді сподобався. Це ж нечесно − тримати свою думку при собі, якщо ти її маєш. До того ж авторові цікаво знати, сподобалася його робота ще комусь, чи оцінили її, чи не даремною була.

− Згодна. Але ж для того існують читачі, то нехай вони й пишуть. А ти ж письменник. У тебе й так обмаль часу.

− Так то воно так, але часом читачі бувають скупі на відгуки, а часом просто не вміють висловити своєї думки. Вони можуть щиро захоплюватися твором, а написати про це не вміють. Тому рецензії пишуть переважно самі письменники, бо краще за всіх розуміють, які потрібні ці нехай скупенькі, та все ж відгуки. Автору не так важливо, скільки примірників його твору продано, як те, що про нього згадали. Хай навіть ці слова не завжди справедливі, добрі (а іноді це просто жахливі слова), але вони свідчать про те, що ти комусь потрібен, що твоя праця не марна, адже викликала в когось почуття: захвату чи не-сприйняття, обожнювання чи відрази, та головне − не лишила байдужим…

Денис казав правду. Але вона звучала сумно.

− Ти питаєш: як я все встигаю, − вів він далі. − Сам іноді дивуюся, як я досі живий? Як я все це витримую? Часом подивлюся на себе збоку й жахаюся: сплю по кілька годин на добу, харчуюся абичим і абияк. О, ти б бачила мою квартиру. Вона вся завалена паперами, картинами, усяким канцелярським мотлохом. Там такий безлад, що якби я захотів усе це поприбирати, довести до пуття, то, мабуть, на це пішло б кілька днів, а то й тижнів.

Це мене здивувало. Вважала Лісового дуже зібраним, організованим хлопцем.

− Я весь час кручуся, щось роблю − і все одно, здається, не встигаю. Щось важливе завжди залишається десь за межами досяжного. Тобі ж відоме відчуття натхнення?

Запитання цілком логічне, як на наші стосунки. Денис був доволі відвертий зі мною, а відвертість − за відвертість. Тому я теж часом розповідала йому про деякі інтимні, на мою думку, речі. Зокрема, про те, що часом і я пишу, правда, це лише короткі оповідання. Денис ще сказав, що сам насправді більше полюбляє читати короткі прозові форми, і попросив дати якось почитати. Я пообіцяла, але так і не зважилася. Звісно, я не аж так відкрилася перед ним, щоб розповісти про все, що знала, тобто про справжній процес написання творів, однак про натхнення ми говорили часто, і я погодилася, що іноді й мене навідує такий стан, коли щось ніби мучить, тисне зсередини, просить вилитися на папір. Ми не раз обговорювали суть цього стану. Різні лунали версії: і про вищу силу, руку, що водить нашою, скеровує її; і про те, що письменницький дар − це один із різновидів психічних відхилень чи навіть захворювань. Я жваво дискутувала з Денисом, демонструючи свою ерудицію, з чимось погоджувалася, щось заперечувала, але жодного разу навіть не натякнула на існування Нічгорода, хоча книжка Таміргазіної, у якій вона порушила це питання, таки виникала в наших розмовах. Та Денис (слава Богу) не довго зупинявся на ній, і, видно, таке пояснення людського таланту його не влаштовувало: Танину ідею він уважав дуже цікавою, проте занадто фантастичною.

− Авжеж, я знаю, що таке натхнення, − відповіла я. − Казала ж, що й сама часом пишу.

− Так, знаю. Тому я радше стверджую, а не питаю. Думаю, ти мене зрозумієш. І збагнеш, як це часом важко, коли воно налітає на тебе, мов яструб із небес, хапає у свої пазурі й не відпускає. Коли ти не можеш ні їсти, ні спати, коли тебе ніщо не цікавить, окрім твого твору. Коли ти заплющуєш очі, а перед ними все одно постає картина, а у твоїх вухах звучать слова, речення. А коли ще вони починають сперечатися між собою і ти не знаєш, за що хапатися: за пензлика чи за клавіатуру, то взагалі жах! Усе твоє єство ніби роздирають зсередини. Тобі хочеться кричати: «Годі вже! Відпусти мене! Дай спокій!» − але хтось невидимий усе шепоче тобі, усе малює перед твоїми очима. І ти не можеш спинитися. Не маєш права. Ти боїшся, що він, цей хтось невідомий, образиться й більше не прийде. Що ти тоді робитимеш? Адже ти вже не зможеш інакше жити. Ти мов наркоман, який ненавидить цей свій стан, хоче позбутися його, але водночас обожнює, не може жити без нього. Не може інакше!

Тієї миті я відчула неймовірний Денисів розпач. Він казав усе це, заплющивши очі й затуливши вуха. Хлопець так поринув у свої відчуття, що, здається, забув про моє існування, про мою присутність. Усе це він ніби казав для самого себе. А коли розплющив очі й подивився на мене, то, певно, вирішив, що налякав, бо його тон одразу змінився, став спокійніший, якийсь аж виснажений. Склалося враження, що він щойно пережив катарсис, що очистився, виливши душу й усі свої болі.

− Вибач, − мовив він. − Але іноді мені здається, що мій дар − це насправді моє прокляття. Не знаю, чи надовго мене вистачить. Боюся, що колись моя голова просто лусне або ж я сам…

Тут він замовк, мабуть, злякавшись слів, які щойно ледь не промовив уголос.

Я мовчала. Чим могла його заспокоїти? Я знала причину хлопцевих страждань. Так, стан натхнення не завжди був легкий для реципієнтів, але донори зазвичай жаліли їх і намагалися не виснажувати: дозували роботу над творами, робили перерви між книжками, аби перші могли набратися сил… Та в ситуації з Денисом усе було інакше. Мало того, що він